11.07 Дикі душі. Як національному романтизму країн Балтії вдалося підкорити Париж (ІІ)
Чи зможе українське мистецтво потрапити до одного зі знаменитих паризьких музеїв? Естонії, Литві та Латвії це вдалося. Про довгий шлях балтійського символізму до сердець відвідувачів Музею Орсе розповідає куратор виставки «Дикі душі. Символізм країн Балтії» Родольф Рапетті.
Читайте другу частину інтерв’ю.
Читайте також першу частину: Дикі душі. Як національному романтизму країн Балтії вдалося підкорити Париж
Музей Орсе: Розкажіть про те, що відбувалося «за лаштунками». Чи складно було організувати виставку «Дикі душі»?
Родольф Рапетті: Організувати цю виставку було легко, оскільки підготовка до неї відбувалася під патронажем президентів та міністерств культури трьох країн. Авжеж, я напряму працював з національними художніми музеями в Ризі, Талліні, Тарту, Вільнюсі й з Музеєм Чюрльоніса у Каунасі.
Від початку ми вирішили, що інформацію про роботи 25 символістів-учасників нам надаватимуть спеціалісти з творчості кожного з художників. Потім ці тексти переклали, й уже на їхній підставі ми створили каталог французькою. Усі свої побажання я спрямовував до Гінти, а вона координувала процес зі своїми колегами.
У кожному музеї я відібрав картини, включно з тими, що зберігалися у запасниках. Остаточна селекція відбулася після перевірки стану творів.
Важливо відзначити, що з моменту, коли я потрапив до країн Балтії вперше, всі музеї були відреставровані. Це стало частиною програми з підтримки національної культурної ідентичності.
Професіонали цих музеїв працюють так злагоджено, що, коли президент Музеїв Орсе та Оранжері Лоранс де Кар схотіла відкрити виставку у 2018 році замість 2019-го, всі музеї дали свою згоду наступного дня після запиту.
Музей Орсе: Як народилася назва виставки «Дикі душі»? Це ж ваша ідея, чи не так?
Родольф Рапетті: Сьогодні куратори шукають назви, які привертають увагу. Перша наша версія звучала як «Символізм у країнах Балтії». А «Дикі душі» з’явилися у Ризі під час наради з директорами та зберігачами музеїв-учасників.
Один із зберігачів висловив побоювання, що країни Балтії мало відомі у Франції й мало хто знає, де ці країни знаходяться. Це означає, що назва «Символізм у країнах Балтії» може не зацікавити публіку. Що, направду, вірно. Ми почали шукати нові ідеї.
Я згадав про те, що до колективної експозиції в Гельсінкі, присвяченій символічним пейзажам, мої фінські колеги обрали назву «52 душі». І ця назва чудово спрацювала.
На зборах у Ризі я зрозумів, що хотів би підкреслити автентичність, «дикість» (у тому сенсі слова, в якому його вживав щодо себе Гоген) балтійського символізму. Я запропонував: «А чому б не “Дикі душі”?» І ця ідея всім сподобалася.
Музей Орсе: У самих країнах Балтії не часто говорять про символізм, називаючи цей напрямок «національним романтизмом». Чому?
Родольф Рапетті: Термін «національний романтизм» вживали від початку існування напрямку. До слова, він так само, як і «символізм», не вигаданий істориками мистецтва, а взятий ними як той, що вже існує.
У європейського символізму з його ідеалістичним, неоплатонічним баченням світу було багато форм. У країнах Балтії символізм «схрестився» з пошуками національної ідентичності.
Цей політичний аспект не чужий романтизму. Згадаймо, до прикладу, про німецький рух «Буря й натиск», спрямований на пошук своїх коренів. Коли ми знаходимо корені, у відповідності з ідеологом «Бурі й натиску» Йоганном Гердером, ми знаходимо свою мову, свою літературу.
У цього руху в Європі виникло чимало прибічників. Один з найвідоміших – Еліас Льоннрот, що об’єднав у 1828 році карельські народні епічні пісні у «Калевалу».
Через десятиліття цікавість до народних пісень досягла Балтії. Скажімо, ми знаємо, що Чюрльоніс записував фольклорні мелодії. Це повернення до джерел культури визначить національну ідентичність у країнах Балтії. Звідси й термін «національний романтизм».
Музей Орсе: На виставці доволі багато «темних, болісних» робіт. Це пов’язано з трагічною історією балтійських країн?
Родольф Рапетті: Без сумніву. Потрібно добре розуміти, що кордоникраїн Балтії постійно зазнавали змін. А в певний момент історії вони й поготів не мали власних кордонів, бо не були самостійними державами.
Вам подобається інтерв’ю? Будь ласка, поширте його у соціальних мережах або станьте другом Музи на Фейсбуці та/чи в Інстаграмі. Amuse A Muse – некомерційний арт-проект, який було створено для популяризації знань з мистецтва та культури. Він зможе вирости лише за вашої допомоги.
Наталя Гузенко, авторка проекту
Історія цих країн дуже непроста. Для них завжди існувала загроза бути загарбаними.
У роботах художників видно характерну тінь, що падає перед персонажами. Це символ не лише політичної нестабільності, але й екзистенційної: хто миє – ті, що народилися у цій країні?
У письмових джерелах тих років знаходимо подібні запитання: чим є наше мистецтво? яке йому можна дати визначення? І кожний відповідає по-різному.
Латиський живописець Яніс Розенталс створює синтез зі світовим мистецтвом, а естонський художник Оскар Калліс спирається на фольклор, на традиційні естонські скульптури.
Читайте також третю частину інтерв’ю: Дикі душі. Як національному романтизму країн Балтії вдалося підкорити Париж
Головна світлина: Під літнім сонцем, Оскар Калліс, 1917, Естонський художній музей, Таллін
