18.08 Ніжні зв’язки Марі Лорансен (IV)
У 1940-х у Лорансен погіршився зір, й останні її твори, на думку Даніеля Маршессо, мали недоладний вигляд. Наприкінці життя Марі (вона померла 1956 року) в мистецтві вже панувала абстракція, й артистична публіка втратила цікавість до багатьох художників першої Паризької школи. Лорансен не стала виключенням.
Від абстракції мене хилить на сон. Я малюю янголів. А сьогодні людям це не подобається. Їм потрібні чудовиська. Але я нічого не знаю про чудовиськ!» – Марі Лорансен
Роботи Лорансен піддавали гострій критиці, найбільше їй діставалося від Жана Полана: «Ви ні на кого не вплинули. Брак назвав Сезанна, Пікассо – Ван Гога, Руо – Густава Моро. Мила Марі, ви не належите до жодної епохи, до жодної школи. У вашому існуванні взагалі не було потреби. І коли б ви не з’явилися, ми не відчули б ані найменшої втрати».
Лорансен померла у власній квартирі, в ізоляції від світу, про що «подбали» її прийомна дочка, прислуга й коханка Сюзан Моро. Згідно із заповітом Марі поховали у білій сукні, з трояндою в руці й листами Аполлінера на грудях.
За своє життя Лорансен створила понад 3400 творів. Крім того, художниця залишила чимале особисте листування, а ще «Нічні записки», видані у 1942 році.
Коли я вперше почула назву цих мемуарів, мені згадалися «Записки у головах» японки Сей-Сьонагон. Засновниця літературного жанру дзуйхіцу у Х столітті йшла за своїм пензлем так само, як і Марі Лорансен у ХХ за своїм.
Виявилося, що Марі зналася на творчості Сей-Сьонагон. В одному з листів до Івон Шастель вона зауважує: «До рук мені потрапила перекладена з японської книжка під назвою “Записки у головах”. Вона написана жінкою, яка нагадує мені наших гранд-дам XVII століття».
Навряд чи Марі підозрювала, що після колосального успіху, а згодом непростимого забуття у Франції, її творчістю захоплюватимуться в Країні, де сходить сонце.
Сьогодні зі Сходу інтерес до Лорансен повернувся на Захід. Який символізм! Вигнана чи забута, Марі завжди повертається додому.
Головна ілюстрація матеріалу – Портрет Анни Сенклер, Марі Лорансен, 1952
