12.05 Ніжні зв’язки Марі Лорансен (I)
Гнучкі тіла, вибілена шкіра, величезні чорні очі й наряди у пастельних тонах – жінки Марі Лорансен такі граційні й ефемерні, що здається, зникнуть, варто лише підійти занадто близько. Вони оточені квітами, птахами, тваринами і прикрашені стрічками та перлами. Їхні обличчя мають умиротворений вигляд, а руки переплітаються, зваблюючи й затягуючи у свій світ кожного, хто зупинився перед полотном.
У музеї Оранжері, де я «познайомилася» з художницею, всього п’ять її робіт. Усі вони з колекції Жана Вольтера і Поля Гійома, котра тепер належить музею. Ще декілька картин знайшли притулок в інших музеях французької столиці, а проте «зустріти» Лорансен у Парижі не так вже й просто. До недавніх часів співвітчизники не виявляли великого інтересу до її творчості. Водночас, починаючи з 1970-х, близько сотні її картин увіз до Японії колекціонер Масахіро Такано. Із його власного зібрання й почався музей Марі Лорансен в Нагано, що нараховує сьогодні 500 робіт.
На батьківщині про майстриню голосно заговорили лише чотири роки тому – у музеї Мармоттан-Моне у Парижі пройшла її перша у Франції ретроспектива. «На жаль, місце Лорансен у мистецтві довший час було маргінальним, але лише через те, що жінки-художниці в принципі почали отримувати визнання з великим запізненням», – про десятиліття забуття Лорансен журиться дослідник її творчості Даніель Маршессо.
Я упевнений, що Марі Лорансен уособлює собою першу половину ХХ століття. А у другій я не бачу когось подібного до неї за масштабом впливу особистості на представників мистецтва і літератури», – Даніель Маршессо
1931 року журнал Vu назвав Лорансен однією з трьох (!) найвідоміших жінок Франції, а півстоліття по тому про неї рідко згадували навіть у колах мистецтвознавців. Хто ж вона, Марі Лорансен?
Позашлюбна дитина, Лорансен навряд чи могла розраховувати на виняткове майбутнє. Вона була, як тоді казали, «помилкою».
«Я росла неслухняною дитиною. Моя мати була суворою зі мною. І це на краще, – розповідала Марі. – У п’ять років вона сказала мені, що діти задають безглузді запитання. Я зрозуміла, що краще її ні про що не запитувати.
Якось на Різдво я отримала ляльку, одягнену в красиві рожево-блакитні одежинки, у панчохах і туфлях. Який захват! Але того самого року я виявила відрізи того ж таки кольору в коробці з тканинами моєї матері (Лорансен ніколи не називала її «мамою». – Прим. ред.).
Мені кортіло спитати, чому в подарованої на Різдво ляльки і в коробці одні й ті самі тканини. Але я не наважилася. Все й так було ясно. Ляльку мені подарувала моя мати, а Святого Миколая не існує».
Мати була непривітною і вимогливою. Серед спогадів художниці є таке висловлювання: «Роками вона демонструвала мені свою зневагу. Як же я гнівалася на неї за те, що вона не любила мене так, як я її». Та, менше з тим, Марі називала їхні стосунки гармонійними.
Мовчазна мати, Мелані-Полін, була паризькою кравчинею й свої дні проводила за роботою, в тиші, яку порушувало лише шурхіт тканин.
У п’ять-шість років я зацікавилися кольором, шовком, оксамитом. Я стала розпізнавати тканини за запахом; льон мені подобався, а бавовна все життя викликала занепокоєння. Я любила шовкові нитки, перлини, рулони кольорового шовку і подовгу роздивлялася їх на самоті», – Марі Лорансен
Читання й співання задушевних вуличних пісень «на два су», пише Бертран Мейер-Стаблі у своїй книжці «Марі Лорансен», були улюбленими заняттями Мелані-Полін. Подобалося це й Марі. Найбільше дівчинку захоплювали історії фавориток і куртизанок. «Я відкрила собі королев і героїнь Франції. Лише вони мені й були цікавими. Я розшукувала їхні портрети, а звучання їхніх імен з титулами земель, котрими вони володіли, були насолодою для моїх вух».
З дитинства Марі збереже пристрасть до читання, захопленість історією, любов до кицьок, потребу в тиші і скромність», – Бертран Мейер-Стаблі
Поезія була так само природна в її житті, як повітря», – Флора Грульт
«Коли б Марі не вирішила стати художницею, вона могла би бути поетом. Вона й була ним, не надаючи цьому великого значення», – пише у своїй книжці «Марі Лорансен» Флора Грульт, хрещениця художниці й донька її близької подруги.
Батько Марі, забезпечений чоловік, улаштував її до жіночого ліцею Ламартін, що мав добру репутацію у паризької буржуазії. «Я завжди була останньою за успішністю в класі, – згадує Лорансен. – Мені було нудно – шкільні предмети не дозволяли мріяти. Кращою я була лише з географії та шиття. Поруч с моїм ліжком досі лежить атлас. Я любила роздивлятися карти різних країн і уявляти, як я мандрую туди, куди в реальному житті ніколи не потраплю».
Під час шкільних екскурсій до Лувру Марі відкрила для себе картини класиків. «Нашими улюбленцями були Гирландайо і Боттічеллі», – згадувала Марі. Ліцеїстки копіювали знамениті мистецькі твори: «Ми без кінця змальовували портрет мадам Віже-Лебрен з донькою», – згадувала Лорансен.
Мода примушувала мене мріяти. Елегантні жінки примушували мене мріяти. Жінки примушували мене мріяти. Найбільше високі, коли вони граційно йшли вулицями. Я любила розглядати жіночі обличчя з дитинства», – Марі Лорансен
Ще одне відкриття маленької Марі – чуттєва привабливість жіночого тіла. Інколи за дівчинкою доглядала мадам Фурно, жінка немолода, але дуже красива.
Перед прогулянкою вона зазвичай перевдягалася за ширмою, і Марі могла бачити її оголені груди. «Ніщо більше у моєму житті не вражало мене так, як це видовище», – згадувала Лорансен.
Коли мадам Фурно в’язала, Марі любила гратися з її волоссям, розплітати й розчісувати їх, заплітати знову, поки не вкладала коси довкруж голови короною, вплітала стрічки і квіти. Чи не так Лорансен буде прикрашати своїх ефемерних мовчазних красунь?
Читайте також: Ніжні зв’язки Марі Лорансен (II)
