Бажаєте бути завжди в курсі нових публікацій на сайті? Підпишіться на розсилку – і Муза відвідуватиме вас щотижня.
У «Венері Урбінській» (1538) Тіціан провокативно поєднав ідеальну красу античної богині і сучасний йому інтер’єр. Одягнена прислуга й оголена дівчина, здається, існують у паралельних світах, між якими мало спільного.
Десь від XV століття у малюванні з натури запанувала думка, що оголене тіло — це надійна перевірка митця на вправність і водночас джерело його натхнення. Хоча оголеність далеко не універсальна тема, вона захоплювала митців у ті часи і в тих місцях, де мала певне ідеологічне значення.
Більше про ню — в уривку з книги Майкла Берда «100 ідей, що змінили мистецтво» видавництва ArtHuss.
У сучасній візуальній культурі, якщо оголене тіло не представляють як об’єкт жадання, що збуджує бажання володіти комерційним продуктом, воно часто втілює роздуми про людське буття і акцентує вразливість плоті.
Гіперреалістичний труп у скульптурі Рона Муека «Мертвий батько» (1996–1997) чи розкуте ожиріле тіло на картині Люсьєна Фройда «Соціальний інспектор спить» (1995) – відгомін класичних оголених фігур полеглих воїнів і сплячих Венер. Водночас їхня нагота нагадує середньовічне європейське мистецтво, де вона свідчила і про оголеність душі, як-от у сценах розп’яття та пекла.
Водночас, як мистецько-історична категорія, ню викликає позитивніші асоціації. Це поняття означає оголене тіло як самодостатню точку, де сходяться інтерес і вміння,— втілення ідеалів краси і правди.
І хоч оголені постаті трапляються в інших мистецьких традиціях – наприклад, скульптури в індуїстських храмах – ню як об’єкт західної скульптури, живопису і фотографії майже завжди в якийсь спосіб відсилають до репрезентації оголеного тіла у творах давньогрецьких скульпторів V століття до н.е., котрі зробили це вперше. Хоча голизна охоплює різні рівні значень, на загал твори ню або виконують у класичному стилі, або як протиставлення до нього.
Інтерес античних майстрів до форм молодого чоловічого тіла визначив пізніші західні концепції тіла, краси і мистецтва. Однак чому Фідій, Пракситель та інші так наполегливо старалися робити все точно й правильно, спостерігаючи, за браком детальних анатомічних знань, як рухаються шкіра, м’язи і кістки; чому так прагнули досягнути майстерності, щоби передати цю взаємодію в скульптурі?
Почасти це можна пояснити тим, що греки уявляли своїх богів у людській подобі. Ба більше, інтелектуальне й етичне життя мало чіткий фізичний вимір: система пропорцій однаково стосувалася тіла, музики, математики й архітектури.
Жіночі статуї в стилі ню з’явилися пізніше, вони пов’язані з культом Афродіти, а ще пізніше— з римськими звичаями приватно вшановувати богів і колекціонувати художні твори; це перенесло скульптури з публічного, сакрального простору до помешкань патриціїв.
У XV столітті, після тисячі років зодягненої християнської пристойності, греко-римське
мистецтво повернулося до європейської свідомості: на початку XVI століття картини з оголеними жінками в образах богинь запанували на мистецькому ринку. Класичні міфологічні контексти таких ренесансних ню, як «Венера, що спить» Джорджоне чи «Венера Урбінська» Тіціана, звільнили жіночу постать від християнських асоціацій тіла з гріхом і соромом.
Хоча їхня голизна була виразно сексуальною, її сповнювали також гуманістичні ідеї доби Відродження, згідно з якими спостерігач, насолоджуючись красою, пізнавав шлях до істини. Як сказано у вірші-звабленні Джона Донна «На відхід коханої до сну»: «І як душа, позбувшись тіла, тіло без одежі/пізнати може справжню насолоду».
Анрі Матісс був останнім великим живописцем ню в цій європейській традиції. Чуттєвість його жіночої наготи, як і в Тіціана, надзвичайно матеріальна і водночас поетично абстрактна, ніби у фокусі не тілесність, а інша форма правди, у його випадку – радше правда ліній і кольору, аніж філософія гуманізму.
Більше цікавих фактів ви знайдете в книзі Майкла Берда «100 ідей, що змінили мистецтво» видавництва ArtHuss.
За тисячі років мистецтво набуло незліченних форм і втілень. Але час від часу нові відкриття чи віяння змінюють вигляд того, що ми звикли називати мистецтвом, або ж сам спосіб, у який ми його сприймаємо.
Майкл Берд систематизує поворотні моменти історії мистецтва: від малюнків у печерах до стріт-арту. У своїй книзі дослідник демонструє, як нові засоби і технології радикально змінюють способи, якими створюється мистецтво.
Автор інтегрує історію мистецтва до ширшого контексту розвитку ідей, філософії, винаходів, світогляду, а також демонструє, як ідеї попередніх епох переосмислюються сучасними митцями.
Цей сайт використовує файли кукіз.
Більше інформації
