Монотонний пейзаж пафосного сталінського соцреалізму пожвавлюється на маргінесах. Дивовижним острівцем художньої свободи стає так зване народне мистецтво — централізовано підтримувана й культивована творчість «вихідців із народу», які не здобули профільної художньої освіти. 

У системі координат радянської влади творчі досягнення сільських жителів мали не лише відбивати розмаїття культур усередині СРСР, а й правити за втілення сталінського гасла «жити стало краще, жити стало веселіше». Настільки веселіше, що вже навіть прості селяни мають досить вільного часу і беруться за пензлі. 

Так пише про народне мистецтво Аліса Ложкіна,  авторка книги «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.» (Видавнцтво ArtHuss), уривок з якої ви знайдете нижче.

Нещодавно у видавництві ArtHuss за підтримки Українського культурного фонду вийшла друком англійська версія книжки. Вже зараз англомовні читачі зможуть почитати її за цим посиланням.

У Скопцях під керівництвом Євгенії Прибильської й за дієвої участі Олександри Екстер поряд з Ганною Собачко-Шостак формується ще одна майбутня знаменитість — Параска Власенко. У Вербівці разом із керівницею майстерні Наталією Давидовою, Олександрою Екстер і Казимиром Малевичем працює Євмен Пшеченко. Його роботи 1915 року експонували на підсумковій виставці вербівської артілі в московській галереї Лемерсьє поруч із творами Олександри Екстер, Казимира Малевича, Івана Пуні, Ніни Генке-Меллер і Євгенії Прибильської. 

В аналогічному контексті у Вербівці визріває ще один автор — Василь Довгошия, про якого збереглося мало інформації. У 1920-х роках критики пояснювали оригінальність його робіт знайомством із мистецтвом Японії, де художник нібито побував під час російсько-японської війни 1904–1905 років.

Пік першої хвилі цього явища — 1920-ті роки. Зрозуміло, що формально про жоден сюрреалізм не йдеться. Діяльність художників цього плану — Євмена Пшеченка і Василя Довгошиї — відбувається під грифом «народного мистецтва». За цілісністю, свободою мислення і самобутністю образотворчого космосу ці художники дають фору більшості так званих професіоналів.

1935 року в розореній Голодомором Україні починають готувати Першу республіканську виставку народного мистецтва. У лютому 1936-го її експонували в Києві, у липні того року відкрили в Москві, а потім у Ленінграді. 

З метою створити роботи для виставки на території Києво-Печерської лаври організували Центральні експериментальні майстерні при Київському державному музеї українського мистецтва. Сюди з усієї України звозять талановитих народних майстрів. 

У колективній творчості вони розвивають свої навички і здобувають додаткові знання. До роботи залучено найкращих художників-професіоналів. Серед них модерніст і давній шанувальник народного мистецтва Василь Кричевський, театральний авангардист Анатоль Петрицький, потужний графік Василь Касіян. Композицію в майстернях викладає Ганна Собачко-Шостак. 

Крім того, у майстерні потрапляють виходець із гончарської династії, скульптор Іван Гончар, учасниця вербівської авангардної артілі Параска Власенко та молода художниця, яка сприятиме другому народженню «народного сюрреалізму», майстриня розпису сільських хат, вишивки й виготовлення декоративних фігурок із хліба Марія Примаченко.

За радянських часів проста народна хустка й показово сільський спосіб життя були хорошим захистом від багатьох ідеологічних негод. Проте Марія Примаченко і її унікальний космос з’являються не на порожньому місці. Вони виростають із потужної народно-авангардної школи, що їй ще на початку ХХ століття дали поштовх Євгенія Прибильська й Олександра Екстер. 

І звичайно, важко назвати самоукою людину, яка два роки пліч-о-пліч пропрацювала з художниками рівня Кричевського й Петрицького, а потім співпрацювала з кіностудією в Києві. Кращі роботи Примаченко створено по свіжих слідах спілкування з видатними модерністами й народними митцями. 

Повернувшись перед війною в рідне село, художниця до кінця життя працювала в упізнаваному стилі і створила цілий світ, що вплинув не лише на українське образотворче мистецтво, а й на дизайн, моду та масову культуру.

Найгеніальніші альбоми, населені фантастичними, цілком у дусі сюрреалізму, персонажами, Марія Примаченко створила у 1936–1937 роках і майже одразу отримала за них всілякі офіційні бонуси. Якщо згадати атмосферу кривавого 1937-го, коли відбувалася розправа над бойчукістами, що дозволили собі інтерпретувати народне мистецтво, то парадоксальний збій програми чи, навпаки, програмна двозначність радянської художньої системи особливо вочевиднюються. Затишна аполітична ніша декоративно-прикладного мистецтва, завдяки якій свого часу вижило й здобуло розголос мистецтво таких авторок як Марія Примаченко, водночас маргіналізувала його статус, надовго закріпивши за ним ярлик «наїву».

Катерина Білокур працювала в тяжкі сталінські роки і примудрилася зберегти майже повну автономію від ідеології. Вона ніколи не ходила до школи і ніде не вчилася малювати. Художнього ремесла, як і письма з читанням, вчилася сама. 

Катерині Білокур пощастило вивчитися, ба більше, уже до кінця 1930-х вона привернула увагу мистецтвознавців. У 1941 році відбулася її перша виставка в Полтаві. Під час війни більшість ранніх робіт Білокур було втрачено, новий етап її творчості пов’язано з повоєнною добою.

Роботи Катерини Білокур — це самобутній квітковий усесвіт. Художниця не пішла шляхом звичної народної декоративності і вважала за краще наполегливо працювати в дусі старих голландських майстрів. Екзистенційна напруга цих великих барвистих полотен створюється коштом пауз. Поміж радісних квіткових композицій зяють космічна порожнеча й пітьма. Ці квіти з’являються ніби нізвідки, із глибин світобудови їх приводить трепетний і сповнений бажання народжувати образи погляд художниці. 

Описуючи теорію ритму Олександра Богомазова, Дмитро Горбачов помітив його зв’язок із традицією народного орнаменту, де пластичне напруження чергується з інтервалами — зонами спокою. «Інтервал, велика пауза — то київська і ширше українська художня особливість, ознака степової ментальності. “Степ — це те, чого немає”», — жартував Майк Йогансен». Саме «те, чого немає», вселенський степ — головна дійова особа на картинах Білокур.

Катерина Білокур стала культовою постаттю ще за життя, але померла в злиднях. На відміну від обмилуваних владою ситих майстрів сталінського соцреалізму, народні художниці й художники отримували переважно почесні грамоти.