16.09 Від стародавніх греків до Дюшана. Чому краса в мистецтві перестала бути важливою?
«Краса відігравала значущу роль на кожному закруті спіралі історії. Іще до того, як формально стати людьми — тобто сформуватися як родина гомо сапієнс, — ми вже ухвалювали рішення, надихаючись естетичними міркуваннями. І відтоді культура людства уособлювала красу — в Шумері та Ассирії, Греції й Римській імперії, і аж до кінця ХІХ століття. А потім ХХ викинуло красу геть на догоду функціональності», – відзначають Стефан Заґмайстер та Джессіка Волш у книзі «Заґмайстер і Волш. Краса» видавництва Arthuss.
Муза, істота небайдужа до прекрасного, не могла пролетіти мимо цієї книжки. Уривок з неї вже перед вами!
Стародавні греки схилялися перед красою більше, аніж усі інші суспільства до й після них. Небезпідставно найавторитетнішою думкою того часу стали міркування Сократа в «Діалогах» Платона, де красу названо найвищою цінністю, такою самою, як істина і справедливість. У «Діалогах» Платон вустами Сократа стверджує, що красиве є доброчесним.
Усе, що доброчесне, красиве, а все красиве — доброчесне.
Далі Платон ототожнює красу з істиною, а істину з красою. Наступні покоління в різних дисциплінах розробляли теорії, щоб дати за їхньою допомогою визначення красі. Історики мистецтва дискутували щодо дефініцій, дехто висував грандіозні гіпотези про властиві всім красивим витворам об’єктивні й фундаментальні принципи, як-от пропорції, симетрія та гармонія.
Оповідач міфів Гомер представляє Гармонію дитиною Ареса, бога війни, та Афродіти, богині кохання (що була у шлюбі з іншим богом). Дитя пристрасті двох зовсім різних, навіть протилежних постатей, Гармонія уособлювала переконання, що «створити гармонійне означає поєднати відмінні речі у функціональне ціле».
Світло також відігравало значну роль в ісламських і європейських мистецтвах та стилях архітектури, спираючись на стародавню віру в сонце як у бога. Світло найвеличніше виявляє себе в готичних соборах, де струменіє крізь кольорове скло вікон, та у видатних витворах голландського живопису Золотої доби.
Кілька історичних епох вирізняються тим, що неабияк шанували красу — в контексті її створення і значення. Єгиптяни й греки вважали красу основою зведення будівель та скульптур, утім, греки пішли далі — розробили філософію краси (ідеї Платона лишаються авторитетними й до сьогодні). Римляни запозичили та розвинули багато таких ідей, застосовуючи їх до живописних портретів, фресок і новітніх будівельних матеріалів, як-от бетону.
Римський архітектор Вітрувій писав, що гармонійна архітектура має поєднувати такі елементи: системність, розташування, пропорційність, симетрія, оформлення й дистрибуція (користь).
За Середньовіччя краса набула найбільш одуховленої форми в готичних соборах. У зведених релігійних будівлях втілювалося давнє уявлення про красу як категорію, досконалішу за людське єство, — духовний ідеал, віросповідання, уособлення Бога.
Доба Ренесансу дещо похитнула шальки терезів і утвердила як творця краси геній митця — наприклад, Леонардо да Вінчі й Мікеланджело.
Проте генії — теж люди, і ніщо людське їм не чуже. Є переказ, що коли скульптуру «П’єта» («Оплакування Христа») було встановлено в Римському соборі святого Петра, її автор Мікеланджело випадково підслухав розмову, в якій вихваляли красу витвору, але на питання, хто автор скульптури, прозвучала відповідь: «Та якийсь міланець». Флорентієць Мікеланджело так засмутився, що вночі крадькома пробрався до собору й вирізьбив на
стрічці, що оперізує одяг Богоматері, слова Michaela[n]gelus Bonarotus Florentin[us] Facieba[t](«Різьбив Мікеланджело Буонарроті, флорентієць»).
Стефанові з творів да Вінчі найбільше припала до душі не «Мона Ліза», а менш відома «Пані з горностаєм», котра нині прикрашає окрему експозиційну залу в Національному музеї Кракова в Польщі. Стефан милувався витвором минулого року, і, хоча величну красу «Пані» варто побачити на власні очі, подана тут репродукція вельми вдало і повно передає відчуття неперевершеної майстерності.
Безпосередня дотичність краси Чечилії Галлерані й дивної тваринки на її руках, контраст виразів обличчя Галлерані та мордочки горностая — усе вимальовано сфумато, авторською технікою митця, що пом’якшує контури поволокою напівпрозорої глазурі, і поєднано в прекрасну цілісність.
Якщо вже ми почали розмову на тему краси в живописі, варто згадати ще одного нашого улюбленця — це «Святий Франциск у пустелі» з Музею «Колекція Фріка» в Нью-Йорку. Серед визнаних цілим світом і канонічно неперевершених витворів Рембрандта, Вермеєра й Тиціана шедевр Джованні Белліні тримається осібно, хоча викликає не менший захват. На картині зображено святого в релігійному екстазі, оточеного символічним пейзажем.
Палітра, яку використав Белліні, та створена атмосфера спрямовані на проголошення величі Творця.
Якщо завітаєте до «Колекції Фріка», не забудьте помилуватися шедевром Жана Оґюста Домініка Енгра, написаним за чотириста років після витвору Белліні: портретом Луїзи де Брольї «Графиня д’Оссонвіль». Тон кольору сукні графині, яку вималював Енґр — це саме той відтінок синього, який під час нашого Instagram-дослідження шляхом голосування було обрано за найкрасивіший.
То була справжня одержимість. Панувала ідея, що справжню красу може втілити лише мистецтво, тож його єдина місія — творення краси. Митці, на кшталт німецького художника Ансельма Феєрбаха, присвячували свої таланти здійсненню цієї місії. Філософ, член Групи Блумсбері Дж. Е. Мур, ідеями якого захоплювалися інші блумсберійці, зокрема Т. С. Еліот та Вірджинія Вулф, підтримував погляд стародавніх греків на красу як на моральну чесноту.
Тим часом французький прозаїк і критик Теофіль Ґотьє був упевнений, що корисне не може бути красивим: функціональність спотворює красу. Він ставив запитання «Яка найкорисніша кімната в домі?» — й доходив висновку, що це ванна кімната з туалетом, а до них навряд можна застосувати концепцію краси.
На дев’ятнадцяте століття припадає і розквіт боз-ар (beaux arts) (німецькою die schoenen Kuenste). «Красні мистецтва», а саме живопис, скульптуру, музику, поезію, танець, архітектуру і риторику, чітк відокремлювали від «вільних мистецтв (artes liberales)» (наук) і «механічних мистецтв (artes vulgares)» (ремесел).
Поширена раніше практика репродукування природних та історичних взірців знову ввійшла у моду як стратегія досягнення краси.
Як зазначив у XVIII столітті історик мистецтва Йоганн Йоахім Вінкельман у праці за назвою «Роздуми щодо наслідування давньогрецьких шедеврів у живописі та скульптурі», наш єдиний спосіб стати неповторними — це повторювати.
Митці XIX століття створювали точні копії грецьких скульптур із білого мармуру, не знаючи, що оригінали було розмальовано яскравими кольорами. Таке оминання кольору і, як наслідок, подальше піднесення білого може вважатися однією з причин майже повної відсутності кольору в модернізмі — остраху перед кольором (хроматофобія) і рефлексивноговибору білого або чорного.
Митці поверталися з війни — понівечені душі, розчарування світовим устроєм.
Якщо раніше краса вважалася моральною чеснотою, то післявоєнне сприйняття її як цінності неабияк похитнулося. Люди нищать одне одного промислово створеними вбивчими машинами — на Бога, про яку красу взагалі можна говорити?
Багато хто був упевнений, що красі вже не лишилося місця в житті людини — треба викорінювати її з сучасної культури.
Тому вельми логічним видається анти-естетизм витвору Марселя Дюшана, представлений 1917 року, — «реді-мейд» пісуар «Фонтан». Дехто з колекціонерів робіт Дюшана виступали на захист цього витвору, називаючи його вигнуті лінії чуттєвими, у дусі Константіна Бранкузі.
Сам Дюшан називав свою роботу доказом рішучої налаштованості викорінити красу з мистецтва.
Митця більше не цікавило, як він казав, «ретинальне мистецтво», що було суто візуальним: «Я хотів викликати нехіть до естетичного... Я жбурнув їм в обличчя пісуаром, я кинув виклик, а вони тепер захоплюються його естетичною досконалістю».
У 2004 році п’ятсот директорів музеїв, митців, кураторів і колекціонерів провели голосування — і проголосили «Фонтан» найважливішим витвором мистецтва XX століття. Мистецький світ прийняв пиху реді-мейду, який на роки визначив вектор творчої діяльності наступних поколінь митців.
Продовження читайте в книзі «Заґмайстер і Волш. Краса» Стефана Заґмайстера та Джессіки Волш видавництва Arthuss.
У гонитві за функціональністю ми втрачаємо дещо дуже важливе, дещо суто людське, вважають Стефан Заґмайстер і Джессіка Волш.
Краса — це не забаганка, не те, чим можна легковажити, домагаючись абсолютної практичності й одноманітного, раціоналізованого середовища. Адже споглядаючи красу, люди переживають позитивні емоції та відповідно змінюють свою поведінку, і якщо дизайнери вміють врахувати це в роботі, вона врешті виявляється ефективнішою.
На основі проведених досліджень і опитувань, а також власного досвіду та вподобань, автори уклали добірку розмаїтого красивого — будівель, меблів, книг, одягу, посуду, мальованих чи створених комп’ютерними інструментами зображень і фото — чудовий мудборд для тих, хто хоче з’ясувати для себе, що ж таке краса.
