Маркантоніо Раймонді (Marcantonio Raimondi) — запам’ятайте собі це ім’я, якщо хочете зрозуміти, як у мистецтві ставляться до копіювання й авторського права.

Раймонді, який народився близько 1480 року неподалік від Болоньї, заробляв на хліб гравюрами — робив якісні репродукції чужих картин-оригіналів. Ремесло його було хороше й потрібне: саме завдяки важкій праці Раймонді та його соратників полотна поширювалися по світу, так що митці й інші зацікавлені люди, скажімо, у Франції, могли побачити, що роблять їхні колеги, скажімо, в Італії.

Публічних музеїв тоді не було, дешевих повноколірних альбомів Taschen із повним доробком художників теж. Для молодших читачів додам, що про Google тоді ніхто не чув. Уявіть собі.

Копії надихали на творчість. Як зауважив Ернст Ґомбріх (Ernst Gombrich): «У ті часи позичити ідею чи композицію від іншого митця не вважалося ганебним, і багато простіших майстрів користувалися гравюрами як каталогами зразків для наслідування». Тому треба подякувати Раймонді. Бо якби він, наприклад, не зробив копії картини Рафаеля «Суд Паріса» — на прохання самого автора, зауважте — в історії сучасного мистецтва бракувало б важливого епізоду.

Гравер із Болоньї не тільки копіював чужі полотна, так що ті розліталися по інших країнах і ставали знамениті — він копіював іще й чужі гравюри по дереву й різцеві гравюри. […]

Раймонді, зокрема, копіював роботи Альбрехта Дюрера. От тільки Дюреру (генію, але й великому себелюбцеві — пам’ятаєте автопортрет, де він, по суті, зобразив себе Христом?) це не сподобалось, і він подав на гравіювальника в суд. Отак 1506 року цей самозакоханий німець поклав початок першій в історії людства справі про порушення авторських прав.

Ну, майже програв. Копіювання суд, звісно, не заборонив — надто воно вже було корисне — зате Раймонді більше не мав права відтворювати на своїх копіях Дюрерову монограму «AD» (прото-автограф митця).

Через суперечку з Раймонді Дюрер страшенно розлютився. Вперше, але далеко не востаннє, він поскаржився на порушення авторських прав — надрукував у своєму альбомі з гравюрами 1511 року таке попередження: «Постривайте! Ви, спритники, нероби і крадії чужих думок. Добре подумайте, перш ніж тягнути свої злодійські лапи до моїх робіт. Стережіться! Ви що, не знаєте: славний імператор Максиміліан дав мені право вимагати, щоб ніхто із підданих імперії не міг друкувати чи продавати фальшиві підробки моїх гравюр? Послухайте! І запам’ятайте, що якщо ви це зробите — мавши злі наміри чи через пожадливість — у вас не тільки відберуть усе майно, а й ваше життя опиниться у смертельній небезпеці.

Читайте також: 50 нюансів ню: Едуард Мане супроти Олександра Кабанеля

У боротьбі з піратами-граверами Дюреру вдалося заручитися підтримкою імператора Священної Римської імперії Максиміліана I (хоча захист Його Імператорської Величності не завжди діяв — Макс тією справою дуже не переймався), однак перший реальний закон, який захищав права художників, з’явився аж через кілька століть.

Це був закон про авторські права на гравюри, що його ухвалив британський парламент 25 червня 1735 року. Зверніть увагу, що він стосувався тільки гравюр — художньої форми, яку було дуже легко копіювати.

Поки такий самий правовий захист надали картинам, минула ще сотня років. Закон про гравюри в народі називали законом Гоґарта, бо ухвалили його завдяки наполегливості художника й підприємця Вільяма Гоґарта (William Hogarth).

Гоґарт, як колись Дюрер, заробив мішок грошей завдяки серії гравюр — у його випадку це була серія «Історія повії» (1732) про «сучасну мораль» — а тоді виявив, що ринок аж кишить піратськими версіями. «Зупиніть цих нероб!» — обурився він.

Парламент пожалів бідолашного Гоґарта, який страждав від збитків, і дав йому та його колегам-граверам виняткове право копіювати власні роботи упродовж певного періоду (14 років) після їх першої публікації.

Продовження читайте в книзі Роберта Шора «Благай, кради і позичай. Митці проти оригінальності» видавництва ArtHuss.