Ось перше, що, як на мене, слід знати: мистецтво може бути небезпечним, навіть якщо воно добропристойне.

А часом добропристойне мистецтво навіть на вигляд є небезпечним. Візьмімо, наприклад, «Юдит, що відрубує голову Олоферну». Написана близько 1620 року, ця картина не втратила ані на крихту своєї здатності шокувати.

Ви, звісно, можете спитати: «А що такого?». Хоча в певному сенсі зображення говорить саме за себе. Дві жінки тримають чоловіка, а той намагається чинити опір, хоч одна з них притисла до його шиї меч.

Це жорстоке і криваве полотно, безперечно. Те саме можна сказати про чимало інших картин: насильство — як і романтичне кохання та духовний порив — було однією з головних тем мистецтва. Але в цій картині багато такого, що спантеличує. Ми бачимо двох напружених холоднокровних жінок. Так могли би виглядати дві кухарки, які патрають індичку. Звісно, робота кривава, і не найпростіша, але це справа, яку їм треба зробити. І цю справу теж треба було зробити.

Але хоча їхній чин героїчний, óбрази обох не викликають захоплення. Обличчя жінок яскраво освітлено з нижнього лівого кута, й тіні, що на них падають, не додають принадності нападницям, що дивляться на свою жертву згори.

Не так і легко визначити їхній вік і статус, адже обидві жінки зосередилися на роботі, хоча Юдит ледь відхилилася від бризок крові. Напевно тому, що кров може заплямувати їй убрання. Кров бризкає на ліф її сукні та на груди, а також стікає грубими червоними струмками по білому ложу, на якому лежить Олоферн.

Читайте також: Невичерпна журба. Дивовижна історія «Купання Вірсавії» Рембрандта

Як і більшість мисткинь, котрі жили до ХХ століття, Артемізія Джентілескі (1593–1656) була дочкою художника. Її батько, Ораціо Джентілескі, був шанованим бароковим художником Риму. Його було обдаровано — чи то проклято — достатнім талантом, аби вміти розпізнати тих, хто має видатний хист. Ораціо був раннім послідовником Караваджо та його революційного мистецтва.

Порівняйте підкреслено земний світ Караваджо з Леонардовими таємничими потойбічними сценами, наче охопленими суцільним туманом (згадане вище сфумато) або ж різко окресленими постатями надгероїв Мікеланджело. Караваджо пропонував радикальний і майстерний відхід від такого мистецтва.

Ораціо приятелював із Караваджо достатньо близько, щоб 1603 року навіть відсидіти замість нього короткий термін у в’язниці (Артемізії щойно виповнилося шість років): обох художників визнали тоді винними в наклепі за написання глузливих віршів про вівтар, розписаний іншим художником.

Зверніть увагу й на те, що до першої своєї героїні я апелюю використовуючи її ім’я, а не прізвище. А роблю так я з двох причин: і щоб відокремити її від батька-художника, і тому, що в італійській традиції заведено величати видатних особистостей саме на ім’я:

Данте, Леонардо, Мікеланджело, Рафаель, Мадонна та ін. Правда, Караваджо уславив назву місця, де він народився і яке належало його батькові, але так сталося тільки тому, що ім’я Мікеланджело на той час уже було зайнято.

Коли Артемізії виповнилося дванадцять, її мати померла, тож решту дитинства дівчинка провела в світі чоловіків. Мова не лише про її батька та братів, а також про батькових учнів, помічників, колег і моделей.

Читайте також: Інтимні подробиці. Блоха та жінка на картині Жоржа де Латура

У наступні століття одним із найсильніших аргументів проти того, щоб дозволяти жінкам вивчати мистецтво, був той, що їм довелося б мати справу з безліччю чоловіків, які ошивалися в «темних коридорах» академій, студій та ательє.

Хтось інший міг би вирішити, що по смерті матері єдина дочка має забути про дитячі розваги (малювання, фарби) й узятися за хатні обов’язки. Але Ораціо розгледів талант Артемізії, тож вона стала шанованою особою в його майстерні.

Її освіта, скоріше за все, охопила всі художницькі вміння, як-то підготовка полотна, змішування фарб, малюнок із натури тощо; але, як і бувало зазвичай із дівчатами не вельми аристократичного походження, витонченіші сфери, як-то читання чи письмо, до програми навчання не входили. У дев’ятнадцять років Артемізія скаже в римському суді: «Я не вмію писати й ледь умію читати».

Артемізія рідко з’являлася на людях. Вдома чи в батьковій студії вона була, як неважко зрозуміти, в найбільшій безпеці. Пригадайте бодай сади з високими мурами та майже непроникні будинки, в яких мешкали Ромео та Джульєтта, або те, що Данте випала нагода зустріти на вулиці свою кохану Беатріче — сусідку ще з дитячих років — лише двічі в житті.

Але навіть перебування вдома не змогло захистити Артемізію. Коли їй виповнилося сімнадцять, її сусідка (старша жінка на ім’я Туція— подруга дівчини, котра росла без матері) впустила наставника Аґостино Тассі в помешкання Джентілескі через боковий вхід зі свого будинку. Там старший художник зґвалтував юну ученицю, і хоч Артемізія кликала на допомогу, ніхто вчасно не з’явився.

Важливо наголосити: те, що зробив Тассі, на той час було не «зґвалтуванням» у сучасному розумінні, а радше «дефлорацією» чи то пак «крадіжкою» власності батька Артемізії — цноти його єдиної дочки.

Тассі розумів, що втрапив у халепу. Він порушив закон — позбавив дочку Ораціо честі, тож запропонував Артемізії одружитися. Адже якби вони вступили в шлюб, йому все зійшло б із рук. Артемізія знала, що, за італійськими законами та церковними догматами, як і за законами суспільної власності та за рештою мірил комфортності жіночого існування, будь-який інший варіант означав би для неї цілковиту руйнацію, тож пристала на угоду.

Та після кількох місяців обіцянок з’ясувалося, що Тассі вже був одружений. Ораціо подав у суд, пропонуючи свою «пограбовану» дочку для законного публічного огляду.

Це був детектор брехні у версії XVII століття, золотий стандарт правдивості в тогочасній правовій системі. Погоджуючись на такі випробування, Артемізія не просто зважилася витримати неймовірний біль, а й ризикувала втратити руку, що для художника було б немислимо. Та вона вважала, що мусить це перейти.

Вам подобається стаття? Будь ласка, поширте її у соціальних мережах або станьте другом Музи на Фейсбуці та/чи в Інстаграмі. Amuse A Muse – некомерційний арт-проект, який було створено для популяризації знань з мистецтва та культури. Він зможе вирости лише за вашої допомоги.

Наталя Гузенко, авторка проекту

Судові записи фіксують саме катування, а також те, що на кожне запитання, поставлене в суді, Артемізія відповідала: «Це правда, це правда, це правда, це правда». А потім вона несподівано зірвалася й закричала: «Це — перстень, який ти мені дав, а це — твої обіцянки!». Тассі в цей час сидів у судовій залі.

Вочевидь, не меншим катуванням, ніж сама «сивілла», була вимога до юної Артемізії витримати два акушерські обстеження, які мали підтвердити її «дефлорацію». На огляді був присутнім судовий нотар — щоб відразу ж зафіксувати результати.

Читайте також: Подвійний удар. Що роблять дві картини «Екстаз Магдалини» Караваджо на одній виставці?

Ораціо виграв справу. Великою мірою це сталося завдяки лютій впертості його дочки, але також і тому, що в процесі виявилися й інші злочини Тассі: той, як з’ясувалося, замовив убивство своєї дружини, а також був батьком дитини, яку виношувала його невістка. Одне слово, ще той негідник. Це було просто благословення, що Артемізія не могла вийти за нього заміж.

Тассі офіційно «прогнали» з Рима, але насправді так і не змусили покинути місто. Тож за певний час він навіть знову працював із Ораціо, виконуючи його замовлення. Що тут скажеш? Іноді економічні аргументи переважають честь.

Артемізія поєдналася в шлюбі з незначним флорентійським художником на ім’я П’єрантоніо Стіаттесі вже за місяць після завершення суду в 1612 році. Станом на 1614-й вони мешкали у Флоренції.

По суті, Артемізія втекла зі свого римського дому, адже, незалежно від результатів суду, її ім’я було назавжди заплямовано. Упродовж століть репутація «розпусної жінки» випливала чи не в кожній історичній згадці про неї.

Читайте також другу частину «Взялася за голову. Артемізія Джентілескі та її пантеон жіночої влади в мистецтві».

Більше про жінок-мисткинь читайте у книзі «Неймовірні. 15 жінок, які творили мистецтво та історію»

Захопливо, дотепно, а часом і доволі в’їдливо, американська дослідниця історії мистецтва Бріджит Квінн оповідає про життя і творчість 15 неймовірних художниць і мисткинь із різних країн та епох – від XVII століття і дотепер. Це повчальна і вельми цікава книжка, доповнена репродукціями робіт, а також сучасними портретами героїнь розповідей, які створила надзвичайно популярна американська ілюстраторка Ліза Конгдон.