Вже в юнацькі роки, мабуть, коли мені було п’ятнадцять-шістнадцять, я знайшов у Вермеєрі свого улюбленого художника. Згодом я так і не змінив цієї думки, що сформувалася ще замолоду. Серед його творів найбільший захват у мене одразу викликала не славетна картина «Вид Дельфта» чи «Дівчина з перловою сережкою», а «Маленька вулиця». […]

Я завдячую своєму батькові звичкою, що супроводжує мене протягом усього життя: відвідувати музеї та художні виставки. За півстоліття я побачив незліченну їхню кількість. Багато з них стало нагодою для відкриттів і прозрінь, інші заклали початок якоїсь непідробної пристрасті на довгі роки вперед, але, поза сумнівом, найсильніше мене причарувала виставка «Ян Вермеєр», що проходила в Гаазькому музеї Мауріцгейс у червні 1996 року. […]

Читайте також: Страшенно красиво. Мішель Пастуро про отруйну кіновар на фресках і в помадах жінок Давнього Риму

Виставку супроводжувала публікація нових досліджень, здобутих лабораторним способом, щодо техніки та матеріалів, які використовував Вермеєр. Це були суто наукові результати досліджень хіміків і фізиків, які були подані в доступній манері: ані пігменти, ані сполучні матеріали, ані навіть спосіб застосування, до яких вдавався Вермеєр, не відрізнялися від тих, що застосовували художники його часу. Приємно чути, адже це підтверджує, що геній Вермеєра потрібно шукати не в цьому.

Утім, простіше вивчати палітру художника XVII століття, ніж палітру художника XVIII століття. За доби Просвітництва стається багато відкриттів у сфері пігментів, отож старі рецепти майстрів, як вибирати, змішувати, згущувати і накладати фарби, починають змагатися або ж перетинаються з новими підходами й техніками, які варіюються від однієї майстерні до іншої.

Крім того, відкриття Ньютона й розповсюдження колірного спектра наприкінці попереднього століття поступово змінюють порядок кольорів: червоний більше не лежить посередині між білим і чорним; зелений остаточно закріплюється у свідомості як змішання синього та жовтого; мало-помалу набуває визнання поняття основних і доповняльних кольорів, а також теплих і холодних (у сенсі, який ми в них вкладаємо сьогодні). Наприкінці XVIII століття світ фарб кардинально змінюється порівняно з початком століття.

Нічого цього ще не сталося за часів Вермеєра, який творив од 1655-го до 1675 року. XVII століття не запропонувало новинок у сфері пігментів. Єдиний важливий виняток – неаполітанський жовтий, що до того часу застосовували тільки в кераміці.

Для синіх, часто яскравих, брали ляпіс-лазур. А що це доволі коштовна фарба, її застосовували лише на фінальній стадії; перші шари робили мідною лазур’ю або смальтою (зокрема, для неба). Для жовтих тонів, крім традиційної вохри, яку знали ще із сивої давнини, Вермеєр часто використовував свинцевий жовтий і трохи менше новий «неаполітанський жовтий» (антимонат 97 свинцю), що походить з Італії.

Щодо зелених тонів, то Вермеєр зрідка вдається до сполук міді, вони нестійкі та ядучі, натомість часто бере пігмент «зелена земля», як і більшість художників XVII століття. Справді, за тих часів іще відносно рідко трапляється, щоб художники змішували жовті пігменти з синіми для отримання зеленого. Звичайно, так робили, але ця практика поширилася лише наступного століття на превеликий жаль деяких моралістів живопису, які шкодують, що ця практика стала застосовуватися повсюдно. Нарешті, для отримання червоних кольорів Вермеєр брав кіновар, сурик, кармін або краплак, сандал і червоні вохри різних відтінків.

Вам подобається стаття? Будь ласка, поширте її у соціальних мережах або станьте другом Музи на Фейсбуці та/чи в Інстаграмі. Amuse A Muse – некомерційний арт-проект, який було створено для популяризації знань з мистецтва та культури. Він зможе вирости лише за вашої допомоги.

Наталя Гузенко, авторка проекту

Такою є палітра Вермеєра, виявлена в лабораторних дослідженнях. Отже, нічого оригінального, загалом менш як два десятки пігментів. Але варто нам полишити пігментну палітру й зосередитися на зоровій палітрі – вочевидь саме тут уся суть, – і Вермеєр разюче відрізняється від своїх сучасників. Колорит у нього більш гармонійний, більш шовковий, більш витончений.

Читайте також: Хвилина з Музою. Про що розкажуть золотий та жовтий на фресці «Поцілунок Юди» Джотто?

Це пояснюється незрівнянною працею з відживлення світла, підкріплюючи його оксамитовими, кропіткими, найтоншими фінальними мазками: ця праця ґрунтується на теплих спідніх шарах, нагорі яких стеляться холодні, напівпрозорі забарвлення. Історики живопису висловили все чи майже все про цей бік його майстерності. Натомість мало хто з них справді говорив про саму кольорову гаму.

Тут не місце докладно зупинятися на цьому, але потрібно наголосити на ролі сірих відтінків, зокрема світло-сірих: часто саме на них заснована колірна система картини. Потім треба підкреслити якість синіх тонів. Вермеєр – живописець синього (ба навіть синьо-білого, настільки наближені в нього ці два кольори). Можливо, саме ця робота із синіми відтінками вирізняє його серед інших нідерландських художників XVII століття: хай які їхні таланти та майстерність, вони не могли настільки витончено грати з відтінками синього.

Нарешті, треба нагадати – знову і завжди – услід за Марселем Прустом про важливість у Вермеєра невеличких фрагментів жовтого – інколи більш-менш рожевих (як славнозвісний «маленький клаптик жовтої стіни» на картині «Вид Делфта»), інколи зеленуватих. На цих жовтих тонах, часом не зовсім помітних, здається, залягає вся вермеєрівська музика, та, що причаровує нас і робить його художником, якому немає подібних.

Продовження читайте у книзі «Кольори наших спогадів».

Розглядайте деталі полотен Вермеєра на Google Arts & Culture.

Чи замислюємося ми, яку роль грає колір у нашому житті? Мабуть, що ні. Адже ми так звикли до різнобарв’я світу, що у вирі сучасного життя майже не помічаємо цього. Утім колір має давню, багату й загадкову історію.

Ви хочете дізнатися, коли жовтий став кольором перемоги і чому діти не люблять фіолетовий? Чому червона автівка не надто пасує поважному «батечку сімейства» і чи справді спати на чорних простирадлах означає прикликати до себе ночами диявола? Чому зелений іще від доби Середньовіччя набув поганої слави, що подеколи переслідує його й сьогодні, а смужки на одязі донедавна сприймали як щось непристойне?

Тож вирушайте у захопливу подорож разом із французьким істориком Мішелем Пастуро – ерудованим мрійником, цікавим оповідачем, знаним фахівцем кольорів. Його «хроматичний щоденник», довжиною в півстоліття (1950–2010), простежує історію кольорів у Франції та Європі й охоплює чи не всі царини людського життя – одяг і їжу, спорт і кіно, літературу, мову та живопис, емблеми, герби та прапори, музеї, метро тощо. Кольори навкруги. Варто їх побачити.