На картинах із зображеннями європейських аристократок XVI століття часто можна помітити перекинуту через плече блохоловку, тобто шкурку хутрового звіра.Такий аксесуар найчастіше називався zibellino, що у перекладі з італійської означало «соболь»або «хутро соболя».

Насправді це міг бути й інший хутровий звір, наприклад, горностай, куниця чи норка. Хоча дзібелліно вперше згадується 1467 року, фігуруючи у списку майна герцога Бургундського, його зоряним часом став схилок XV та все XVI століття.

Дзібелліно за походженням був італійським винаходом, і саме з північної Італії хутряний аксесуар почав свою переможну ходу, поширюючись на північ до Франції, Німеччини та Англії.

Первісно прості шкурки, що граційно спадали з плеча, спочивали на передпліччі чи оповивали шию дами, але згодом вони перетворилися на справжні витвори ювелірного мистецтва.

Можливо, якомусь кмітливому придворному ювелірові спала на думку чудова бізнес-ідея додати дзібелліно блиску у прямому значенні цього слова і таким чином у кілька разів збільшити його вартість.

Або ж їх винахідницею була перша дама італійського Ренесансу й законодавиця моди Ізабелла д’Есте, яка завдяки контактам з королевою Боною Сфорцою мала доступ до цінного хутра з Польщі.

Так чи інакше, при дворі тріумфували коштовні версії цього ренесансного боа: з лапками та головами із золота, кришталю, гагату, лазуриту, оздоблені камінням, перлами, ювелірною емаллю та навіть сережками у вухах тваринки.

До того ж для зручності в ужитку до такого вишуканого аксесуару кріпився золотий ланцюжок або низка перлів. Якщо ж комусь одного дзібелліно здавалося замало, можна було носити кілька шкурок на тому ж ланцюжку у вигляді пояса.

Дзібелліно були дорогим задоволенням. До прикладу, вартість хутра, що належало Катерині Австрійській і Польській, оцінювалася у 750 талерів (близько 7000 євро у наші дні).

Герцогиня Феррари була щасливою власницею аксесуару, декорованого дванадцятьма рубінами, трьома діамантами, трьома смарагдами та чотирма перлинами.

Дзібелліно з п’ятьма рубінами та п’ятьма смарагдами на голові, гранатами в очах, перлиною у пащі, смарагдами та рубінами на золотих лапках могла похвалитися Філіппіна Вельзер, дружина ерцгерцога Фердинанда II Габсбурга.

У Марії Стюарт можна було знайти хутряну шаль (тут йдеться про дзібелліно, яке носилося навколо шиї й спадало на груди з обох боків) із золотою, гагатовою та кришталевою головами, прикрашеними золотими та емалевими деталями.

Камілла Мартеллі, друга дружина Козімо Медічі, передала своїй доньці Вірджинії голову дзібелліно з трьома рубінами, діамантом, діамантовою зіркою із шістьма перлинами, 23 перлинами, діамантовим серцем та рубінами у пащі.

Вам подобається стаття? Будь ласка, поширте її у соціальних мережах або станьте другом Музи на Фейсбуці та/чи в Інстаграмі. Amuse A Muse – некомерційний арт-проект, який було створено для популяризації знань з мистецтва та культури. Він зможе вирости лише за вашої допомоги.

Наталя Гузенко, авторка проекту

З огляду на вартість хутра, матеріалів та виконання така річ коштувала навіть більше, ніж будь-який інший аксесуар чи гаптований одяг. Безперечно, ця інтригуюча частина гардеробу підкреслювала високий статус дами, одночасно вказуючи на заможність та суспільну вагу її сім’ї. Та чи могла вона мати й інше призначення?

Обмежені заходи гігієни та багатошаровість одягу створювали сприятливі умови для безтурботного життя бліх. Хутру ж було приписано функцію відволікання цих надокучливих паразитів.

Таке припущення висловив Венделін Бьохайм (Бегайм) 1894 року. Саме цьому вченому належить авторство терміну «блохоловка».

Відповідники, що вказують на бліх, досі існують у багатьох європейських мовах. Натомість в італійській дзібелліно завжди пов’язувався винятково з хутром. Ця деталь змушує замислитися і піддати сумніву гіпотезу Бьохайма.

Читайте також: Страшенно красиво: Мішель Пастуро про отруйну кіновар на фресках і в помадах жінок Давнього Риму

Крім того, блохи воліють живу, а не мертву плоть. Як тут не згадати «Даму з горностаєм» (1489–1490) Леонардо да Вінчі?

Жива тваринка у руках Чечілії Галлерані значно краще би відваджувала бліх, ніж хутро чи навіть сама дама. Чому? Для паразитів вибір був очевидним: температура тіла маленьких тварин (песиків, котів чи тхорів) дещо вища від людської, то ж варто бути там, де тепліше.

Попри все, прибічники «блохоловної» теорії переконані: захисна функція пов’язана не з самим хутром, але з прихованою у ньому коробочкою-пасткою. У ній мав знаходитися шматочок тканини чи вовни, попередньо просочений ефірними олійками, медом, кров’ю чи жиром.

На думку мистецтвознавців, переконливих доказів на користь «блохоловної» теорії бракує. Тому, можливо, відповідь прихована у символічному значенні аксесуару?

Читайте продовження статті: Діти, статус, блохи. Навіщо шляхетні дами Ренесансу носили коштовні хутряні боа?