Бажаєте бути завжди в курсі нових публікацій на сайті? Підпишіться на розсилку – і Муза відвідуватиме вас щотижня.
Чи мусить художник зображувати реальність? А розповідати історію на своєму полотні? На початку 1870-х американець Джеймс Вістлер, чия рання творчість була піддана впливу французьких реалістів Анрі Фантена-Латура і Гюстава Курбе, відповів на ці запитання негативно.
Так з’явилися його «Ноктюрни», чи не найпрекрасніші твори західного мистецтва, які я зустрічала. Але про все по порядку.
У другій половині ХІХ століття Європа переживала захоплення усім японським. Кімоно, ширми, віяла і, звичайно ж, гравюри стали бажаними предметами в колекціях живописців нового покоління, в тому числі Едуарда Мане, Едгара Дега, Клода Моне та багатьох інших.
Вістлер також піддався новому зачаруванню: моделі на деяких його картинах постали з усіма необхідними, з погляду європейця, японськими аксесуарами.
Однак художнику подібне «перетворення» власного стилю здалося недостатнім: починаючи з 1863 року, він перебував у пошуку нового напрямку у своїй творчості.
Наступне відкриття Вістлера – повтори кольору в роботах японських майстрів.
Таким чином, на думку Вістлера, автори гравюр задають полотну певний візуальний ритм. Зовсім як композитори в музиці. І коли музика не розповідає нам жодних історій, то чому повинна картина?
Крім того, в епоху нестримного розвитку фотографії «відповідальність» за точне відображення дійсності лягала на знімки. А що ж залишалося художнику?
Що нового може сказати Вістлер? Його пошуки не обмежилися Японією. У 1866 році з не пов’язаних із мистецтвом причин він вирушив до Чилі. Там, у південній півкулі, його творчу манеру доповнив особливий світ, який художник споглядав під час сходів і заходів сонця.
Вам подобається стаття? Будь ласка, поширте її у соціальних мережах або станьте другом Музи на Фейсбуці та/чи в Інстаграмі. Amuse A Muse – некомерційний арт-проект, який було створено для популяризації знань з мистецтва та культури. Він зможе вирости лише за вашої допомоги.
Наталя Гузенко, авторка проекту
У другій половині 1860-х зміни відбулися і в техніці Вістлера. Під впливом свого друга, живописця Альберта Мора, він почав працювати з обмеженою кількістю кольорів і накладати фарби на полотно тонким шаром.
Пошуки Вістлера знайшли відображення в його «Ноктюрнах». Втім, вони були сприйняті сучасниками художника неоднозначно.
Джон Раскін, один з головних критиків епохи, написав про «Ноктюрн у чорному і золотому. Ракета, що падає» таке: «Я особисто стикався і багато чув про нахабство кокні, однак ніяк не очікував побачити блазня, який просить двісті гіней за те, що хлюпнув відро фарби в обличчя публіці».
Ображений Вістлер викликав кривдника до суду: художник виграв справу, але втратив практично весь свій статок.
Цікаво, що картини із зображенням Темзи і Садів Креморн, спочатку названі Вістлером «місячними» роботами, пізніше були перейменовані в «Ноктюрни» з легкої руки мецената Фредеріка Лейланда, великого шанувальника Шопена.
Ще цікавіше те, що згодом мальовничі «Ноктюрни» Вістлера надихнули на створення музичних ноктюрнів Клода Дебюссі – першого західного композитора, який приніс у музику японські мотиви.
Ідея: послухайте ноктюрни Фредеріка Шопена та Клода Дебюссі.
Цей сайт використовує файли кукіз.
Більше інформації
