Після «Сніданку на траві». Омаж сучасних художників картині Едуарда Мане

На початку осені в одній з найвідоміших галерей Парижа Galerie Thaddaeus Ropac пройшла виставка робіт сучасних художників під назвою «Сніданок на траві».

Через понад півтора століття після доленосного для історії мистецтва скандалу, спричиненого «Сніданком на траві» Едуарда Мане у Салоні Відторгнутих, було цікаво побачити, на що у наші дні може надихнути легенда.

Сніданок на траві, Едуард Мане, 1863

Яким би був «Сніданок на траві» у другій половині ХХ й початку ХХI століття? Що могло б шокувати публіку в епоху, коли образ оголеної або напівоголеної жінки так часто зустрічається у нашому повсякденні, що обурює вже не сам факт оголеності, а його доречність у тому або іншому контексті?

НОВИНИ ЩОСУБОТИ


НОВОСТИ ПО СУББОТАМ

 

Сьогодні викликати сильні емоції мистецьким твором у нас, загартованих новинами та Голлівудом, не так вже й просто.

Втім, нас ще можна здивувати, розірвавши звичні шаблони та зв’язки, збивши з курсу стереотипне мислення, котрим ми цілком успішно користуємося щодня.

Як вам такий сніданок на траві? Три корови, Алекс Кац, 1981.

Представивши своє бачення теми ледарювання й відпочинку на природі, художники залишилися вірними головній ідеї Мане – побачити нові й приховані смисли у вже звичному порядку речей.

В Ансельма Кіфера, що досліджував тему впливу нацизму на німецьку культуру, зимова природа стає алегорією спустошення душі. Певно, на німецького художника вплинула серія картин «Злі матері» (1891–1896) Джованні Сегантіні. У цих роботах із пустельними сніговими пейзажами останній засуджує жінок, що відмовилися мати дітей. Зимовий пейзаж у нього – символ смерті, але водночас, як і в природі, символ імовірного життя, котре виникає, коли жінка вирішує стати матір’ю, тобто весною. «Злі матері», Ансельм Кіфер, 2007–2011.
Румунський художник Адріан Гені відмовляється від ідеї сніданку на траві, як від чогось розслабленого й непоспішного. Він не лише з’являється у своїй роботі у вигляді сатира, але й перетворює ідилічний пейзаж у драматичний. Здається, що цей інфернальний пікнік відбувається у кратері вулкану, чи не так? «Пікнік», Адріан Гені, 2015.

В одних роботах присутні і люди, і пейзаж.

Чи завжди наше суспільство дозволяє жінкам відігравати рівнозначні за вагомістю з чоловіками ролі в політиці й бізнесі? Чи вони так само невидимі, як ця група в камуфляжі на пікніку в лісі? «Жінок не видно», Жюль де Баленкур, 2017.
Ця картина могла б стати зразком ідеального відпочинку на природі, коли б не її назва – «Похмілля». Через це у глядача відразу ж виникають образи бурхливої вечірки. Свої червоні очі учасники пікніка ховають за дзеркальними сонцезахисними окулярами, в яких відбивається той, хто на них дивиться. Прекрасна гра з глядачем! Автор «Похмілля» – іранський художник Фархад Моширі, що з’єднує у своїх роботах сучасні теми й традиційні іранські техніки. Приміром, вишивання бісером. «Похмілля», Фархад Моширі, 2011.

На інших картинах людей немає або їхня присутність лише передбачається.

Ця «людина-конструктор» відпочиває сама і запрошує інших бажаючих відпочити скористатися собою як лавочкою. «Поза IV», Ентоні Громлі, 2016.
У монохромному пейзажі Яна Пей Мінга панує атмосфера зловісної мовчанки. Китайський художник іде від конкретики, зображуючи пейзаж не-місця. Майже небуття… Майстер нагадує, що природа може викликати у нас не тільки відчуття радості, а й тривоги, туги й самотності. «Міжнародний пейзаж», Ян Пей Мінг, 2006.
У роботах іспанського художника і кераміста Мігеля Барсело багато динаміки. Здається, що коні й корови за мить вистрибнуть із його картини, а вази «виплеснуться» із самих себе. Схоже, що їх стримує лише колір темної соковитої трави. Він неначе поглинув сюжет цих творів і змушує утримувати задуману художником форму. Колір «з’їв» і вази, і тварин. Може, на сніданок? ☺ Вази й «Зелені коні, зелені корови», Мігель Барсело, 2017.
«Зелені коні, зелені корови», Мігель Барсело, 2017.
Гервальд Рокеншауб пропонує глядачам використовувати його роботу для того, аби уявити їхні особисті пейзажі. Метод австрійського художника складається зі спрощення і концентрації, що перетворюють його твори у набір візуальних кодів. У його картинах присутні окремі зони, змодельовані за допомогою кольору і форми, проте кожна людина вільна інтерпретувати їх по-своєму, звертаючись до власного уявлення або спогадів. «Без назви», Гервальд Рокеншауб, 2000.

У третіх за пейзаж править сама людина та її тіло…

У роботі Bilddrei Георг Базеліц натякає на неминуче занепадання тіла, його зникнення, поглинання природою. Попри те, що німецький художник зображує злиття двох тіл, у цьому немає нічого сексуального. Зливаючись, безстатеві фігури утворюють свій власний пейзаж. Bilddrei, Георг Базеліц, 1991.
У роботі Даніеля Ріхтера, що нагадує сновидіння, сексуальні переживання персонажів переплітаються із сюрреалістичним пейзажем. «Послання», Даніель Ріхтер, 2014.

Декотрі художники залишили у своїх роботах сюжет «Сніданку на траві» Мане, але обрали для нього нові форми.

Німецький скульптор Стефан Балкенхол створив блискучий тромплей. Скульптура головної героїні розміщена перед панно з рештою учасників «Сніданку», втім у глядача складається враження, що, попри належність двох частин (обидві з цінної породи деревини абачі) до різних видів образотворчого мистецтва, вони складають єдине ціле. «Сніданок на траві», Стефан Балкенхол, 2017.
Використавши чорно-білі широкі мазки, Ян Пей Мінг лише натякає на знайомий нам пейзаж «Сніданку на траві» Едуарда Мане. Черепа, символи смертності людини, на передньому плані й персонажі, що вже починають розчинятися у попелястому тлі, нагадують про те, що будь-який пікнік неодмінно добігає кінця. «Сніданок на траві», Ян Пей Мінг, 2017.

P.S. Поки писала цю статтю, мені згадався епізод з фільму «Закоханий за власним бажанням», який напевне можна вважати радянською інтерпретацією ідеї «Сніданку на траві». Відразлива поведінка людей контрастує зі спокоєм і красою природи, якою вони приїхали насолодитися. Як гадаєте?

Наталя Гузенко / Наталья Гузенко
natalya@amuse-a-muse.com