Першу частину статті «50 нюансів ню: Едуард Мане супроти Олександра Кабанеля» можна прочитати тут.

«Сніданок на траві» Мане спричинив скандал зовсім не через зображення оголеної жінки за присутності на картині двох одягнених чоловіків. Такі сюжети не нові.

Скандальним публіка визнала відсутність звичних моральних фільтрів і символічних атрибутів. Нічого не вказувало на міфічне походження героїні, більше за те, її оголеність не була ідеальною, шкіра не сяяла, ноги були закороткими, на животі помітні складки…

Відсутність звичного піднесеного пояснення привела глядачів у глухий кут. Що робить оголена жінка з двома чоловіками у лісі? Хто вона? Муза? Модель художників? А де ж докази?! Напрошувалися страшні здогади.

Добропорядна пані не всядеться на пікніку, скинувши на траву увесь свій одяг. Лишалося припустити неприпустиме. Але ж як таке можна зображувати?!

До того ж Мане, на відміну від академічного художника Кабанеля, не намагався приховати свою техніку. Відточені мазки пензля Кабанеля настільки непомітні на полотні, що здається, наче не лише Венера, але й сама картина – творіння неземне.

«Брутальна робота» Мане змусила його сучасників визнати, що і картина сама по собі – матеріальна річ, створена певним чином, з використанням конкретних складових. Чи міг бути прекрасним, згідно Вінкельману, такий «подвійний» реалізм?

Час віддав перемогу Мане, визнав його праотцем доби модерну, що почалася завдяки «Сніданку на траві» у 1863 році. Кабанель же був відданий забуттю на довгі роки як «художник тістечок-макарунів». І лише у 1980-х інтерес до нього повернувся.

У наші дні обидві картини можна знайти у Музеї Орсе. Безсумнівно, у різних залах і навіть на різних поверхах.

Тепер, через понад півтора століття після драматичної битви класиків і модерністів, прихильність до тої чи іншої роботи – лише справа смаку. А про смаки, як відомо, не сперечаються.