З початком військових дій франко-німецька пара змушено виїхала до Іспанії, перебування в котрій Марі сприймала як заслання.

«Все там їй здається складним: мова, звичаї, клімат та зради Отто, – пише Мейєр-Стаблі. – Їй не до смаку корида, іспанська мода і важкі, різкі запахи». Одна з небагатьох її розрад – візити до музею Прадо.

Порятунком для неї стали візити паризьких друзів: Николь Грульт, Роберта і Соні Делоне, знайомство з Дієго Ріверой.

Завдяки дружбі с Франсісом Пікабіа Марі стала свідком зародження нового руху – дадаїзму. Однак, як зазначав Мейєр-Стаблі, вона вважала ідеї дадаїстів надто формальними, надмірно експериментаторськими.

1918 року помер Аполлінер. Лорансен приховувала біль втрати, але минули роки перш ніж вона змогла знову вимовити його ім’я. Згодом любов до нього лише посилилася.

Ліризм Аполлінера підживлював життя Марі, допомагав їй справлятися з повсякденням. Адже «ті, хто служать поезії, роблять дещо важливе, першочергове, божественне у своєму житті».

По закінченні Першої світової війни і року, проведеного в Німеччині, Лорансен вдалося отримати розлучення з фон Ветьєном і повернутися до Парижу, де вона стала однією з найбільш витребуваних художників «волаючих двадцятих».

Марі бувала у кращих світських салонах Парижу, їй присвячували вірші знамениті поети, її талант мав багато шанувальників, портрети її пензля замовляли найвідоміші жінки доби.

Серед замовниць була й Коко Шанель. З її портретом, що прикрашає сьогодні один із залів музею Оранжері, сталася кумедна історія.

Рене Жимпель у своєму «Щоденнику колекціонера» згадує реакцію розгніваної художниці: «Славна дівчина, та вона так і лишилася селянкою з Оверні». Лорансен відмовилася малювати новий портрет, а старий залишила собі.

Цю думку підтверджує й Габріель Бюффе-Пікабіа: «Вона переробляла світ під себе. Крім її самої їй ніщо не цікаво. Навіть коли вона малює щось або когось, то передає лише своє бачення».

За словами Флори Грульт, Марі не любила запрошувати професійних моделей. Вона не прагнула до точності у відтворенні деталей і, здається, завжди стояла перед вибором – написати добрий портрет чи гарну картину.

У 1922 році вийшла книжка «Віяло Марі Лорансен» з гравюрами художниці, а також текстами і віршами, що були їй присвячені. Серед авторів – Андре Бретон, Франсис Карко, Макс Жакоб і Валері Ларбо.

У 1923 році за допомоги Жана Кокто, що її обожнював, Марі отримала замовлення на оформлення декорацій до вистави «Лані» Російських балетів Дягілєва. Опісля вона створювала декорації й для інших балетних вистав.

Сучасну постановку «Ланей» можна подивитися тут. Попри те, що якість відео залишає бажати кращого, ви отримаєте уявлення, який вигляд мали декорації й костюми авторства Марі Лорансен.

Художницю полюбили не лише у світі театру, але й у світі моди. Вона неодноразово малювала обкладинки для журналів Vogue та Vanity Fair. Цікаво, що 2011 року Карл Лагерфельд створив тут, а другу – за цим посиланням.