Жанровий живопис, цитує Універсальну Енциклопедію Мистецтва Сабіна фон Спранг, є зображенням буденного життя невідомих персонажів. І хоча на той час усі картини писали в ательє (а відтак, їхні сюжети були вигаданими), цей живопис несе в собі елементи реалізму.

З цієї причини його, як «нешляхетний», тривалий час витискали в кінець ієрархії жанрів, висуваючи в перший ряд полотна на історичні, міфічні й релігійні теми. Поняття жанрового живопису сформувалося у Франції лише протягом XVIII століття, а самий термін виник у 1791 році (у статті Жан-Батиста-Клода Робена).

Цікаво, що на початку, після відкриття у 1648 році Академії Живопису і Скульптури в Парижі, художники писали картини не тільки на історичні й релігійні теми, але й на цілком буденні. А проте в 1660 році за ініціативи міністра Кольбера і художника Шарля Лебрена було засновано Національну школу живопису, яка мала б відокремити «шляхетних» художників від ремісних живописців, що малюють «низьку» повсякденність.

1667 року в своєму знаменитому вступі до «Конференцій Академії» Андре Фелібьєн презентує ієрархію жанрів, закликаючи художників до «облагородження» своєї роботи через величні сюжети, тоді як буденні теми цей історик мистецтва зачисляє до «низького» живопису.

У 1707 році Герард де Лересс, голландський художник і теоретик мистецтва, вилучає зі своєї «Великої книги живописців» жанровий живопис, який набував все більшої популярності в його співвітчизників. Де Лересс озвав його вульгарним і гротескним, тим, що не містить благородної ідеї та не здатен допустити художника до «патриціанських вершин».

До виникнення класифікації Фелібьєна живопис поділяли на високий, що тяжіє до драматичного, ідеалізованого розвитку подій, і низький, чиї сюжети мали розважальний або буденний характер. Цю різницю у 1511 році охарактеризував у своєму знаменитому «Трактаті про живопис» Леон Баттіста Альберті.

Той самий принцип сповідував, аналізуючи роботи своїх співвітчизників, і голландець Карл ван Мандер, автор «Книги художників» (1604 р.).

У своєму виступі Сабіна фон Спранг згадала виставку «Від Босха до Брейгеля: сюжети щоденного життя» в музеї Бойманса – ван Бьонінгена у Роттердамі 2015 року. Її куратори Пітер ван дер Кулен і Фрізо Ламмертсе називають трьох піонерів жанрового живопису – Ієроніма Босха, Квентіна Массейса і Лукаса ван Лейдена.

Ось чудове дотепне відео про жанровій живопис, що з’явилося з нагоди вернісажу в Боймансі:

«Попри те, що Ієроніма Босха, Квентіна Массейса й Лукаса ван Лейдена можна назвати “непевними” щодо жанрового живопису і більшість їхніх робіт написані на релігійні сюжети, все ж таки значна частина їхньої творчості присвячена повсякденним темам», – нагадує Сабіна фон Спранг.

На конференції Сабіна фон Спранг сфокусувала свою увагу на винятковому впливі гравюр на формування жанрового живопису, зокрема чотирьох тем – «Любовної гри», «Двох», «Розпусного життя заїжджих дворів» і «Життя селян».

Вічний сюжет любовних відносин отримує нове життя у середині XV століття через виникнення гравюри на шкірі.

Один з тих сюжетів, що зустрічаються найчастіше, є Сад любові. Це ідилічне, таємне місце зустрічей, оспіване у літературі Середньовіччя й Ренесансу, або Райській сад, в котрому на небесах живе Діва Марія.

Вважають, що ця тема мала довготривалий успіх завдяки «Роману про Троянду», «хрестоматії» куртуазного кохання.

Однією з перших гравюр на шкірі стала робота «Великий сад кохання» (близько 1440) Майстра Садів кохання з Бургундських Нідерландів. Все це поки що ідеалізована сцена відповідно до стереотипів куртуазної любові. На тлі шато пари в елегантному вбранні прогулюються, їдять, грають на музичних інструментах, читають. Вони оточені деревами, тваринами й птахами.

Значні зміни з темою «Саду кохання» відбулися завдяки німецьким граверам.

У знаменитій «Веселій компанії» (близько 1465–67) авторства Майстра E.S. той самий сюжет, що й у попередньої гравюри. Втім зверніть увагу на те, що руки чоловіків знаходяться на грудях у жінок. На першому плані дівчина піднімає край одягу юродивого, маргінального персонажа, що не живе за «здоровими» законами суспільства, – і глядачеві відкриваються його геніталії. Друга її рука розташована таким чином, що вказує на очевидний (для того часу) сексуальний підтекст.

Такі стосунки поміж персонажами не вписуються у традиційний сюжет «Саду кохання». Прочанин, що переступає через поріг, і відкриті двері говорять про те, що це публічне місце, а відтак, паркан довкола місця зібрання нашої веселої компанії – огорожа не секретного саду, а… борделя. Перед нами – пародія на куртуазне кохання.

«Корисливе кохання» та «Ігри закоханих» – теми, надзвичайно популярні з другої половини XV століття, стосуються хитрих жінок, які зловживають своєю владою над чоловіками. Цей сюжет «натхнений» популярними тоді ілюстраціями на тему жіночого лукавства, біблейськими й античними легендами.

«Гравці в карти» (близько 1475–85) німецького гравера Майстра домашньої книжки вписуються в тему «Саду кохання». Та все ж таки серед оточеної залицяльниками дівчини знаходиться блаженний, а карти хоча й мають усі гравці, проте туз – у руках пані.

У «Невідповідній парі» (близько 1475–85 рр.) того самого гравера жінка у вінку заміжньої пані не лише дивиться, а й простягає руку до мішечка із золотом свого старигана-чоловіка. У глядача не виникає сумнівів щодо її справжнього інтересу.

Подібні теми з’являються також у серії з 12 робіт (1490–95 рр.), присвяченої парам, Ісраеля фон Мекенема, одного з найбільш примітних граверів Германії.

У «Гравцях у карти», так само і в роботі Майстра домашньої книжки, перевага на боці жінки. А в «Парі біля ліжка» місцезнаходження ключів виказує в жінці куртизанку. Характерно, що на цих гравюрах зображений інтер’єр домівок буржуа, який став передвісником інтер’єрів на картинах голландців Золотої доби.

В «Обіймах» (1503 р.) Майстрa MZ відкриті двері й плащ чоловіка свідчать про візит, а пильний погляд жінки на глядача – про те, що ці відвідини таємні, неприпустимі в очах суспільства.

Серед робіт Альбрехта Дюрера також можна зустріти гравюри на тему «Невідповідної пари» та «Корисливого кохання».

В одній з гравюр (1495 р.) глибоке декольте дівчини з простягнутою рукою до гаманця літнього чоловіка виказує у ній куртизанку.

Робота «Пара і смерть» (близько 1498 р.) менш очевидна у своєму прочитанні. Пані має вигляд старшої за чоловіка (на той час такі відносини не були типовими, бо засуджувались суспільством. – Прим. ред), у неї глибоке декольте, що знов-таки говорить про те, що перед нами куртизанка. Меч, розміщений проміж ніг юнака, не залишає глядачеві сумніву в намірах цього молодого чоловіка. Присутність смерті вносить елемент трагедії, нагадуючи про скороминучість земних насолод.

Під час своїх мандрів Голландією у 1520 році (тоді ще не розділеної на дві частини) Альбрехт Дюрер саме і познайомився с Квентіном Массейсом та Лукасом ван Лейденом, котрих, як вже було сказано раніше, Пітер ван дер Кулен і Фрізо Ламмертсе визнають піонерами жанрового живопису.

Читайте другу частину: До Вермеєра. Сабіна фон Спранг про прабатьків жанрового живопису

Моя рекомендація – прочитати статтю (англійською) про жанровий живопис на сайті музею Бойманса – ван Бьонінгена. Ще одна стаття нещодавно вийшла на BBC Culture. Вона присвячена Яну Вермеєру і пояснює, чому його картини не такі вже й «реалістичні», як нам здається.

На головній світлині: «Мереживниця», Ян Вермеєр, 1669-1670, Лувр