На батьківщині про майстриню голосно заговорили лише чотири роки тому – у музеї Мармоттан-Моне у Парижі пройшла її перша у Франції ретроспектива. «На жаль, місце Лорансен у мистецтві довший час було маргінальним, але лише через те, що жінки-художниці в принципі почали отримувати визнання з великим запізненням», – про десятиліття забуття Лорансен журиться дослідник її творчості Даніель Маршессо.

1931 року журнал Vu назвав Лорансен однією з трьох (!) найвідоміших жінок Франції, а півстоліття по тому про неї рідко згадували навіть у колах мистецтвознавців. Хто ж вона, Марі Лорансен?

Позашлюбна дитина, Лорансен навряд чи могла розраховувати на виняткове майбутнє. Вона була, як тоді казали, «помилкою».

«Я росла неслухняною дитиною. Моя мати була суворою зі мною. І це на краще, – розповідала Марі. – У п’ять років вона сказала мені, що діти задають безглузді запитання. Я зрозуміла, що краще її ні про що не запитувати.

Якось на Різдво я отримала ляльку, одягнену в красиві рожево-блакитні одежинки, у панчохах і туфлях. Який захват! Але того самого року я виявила відрізи того ж таки кольору в коробці з тканинами моєї матері (Лорансен ніколи не називала її «мамою». – Прим. ред.).

Мені кортіло спитати, чому в подарованої на Різдво ляльки і в коробці одні й ті самі тканини. Але я не наважилася. Все й так було ясно. Ляльку мені подарувала моя мати, а Святого Миколая не існує».

Мати була непривітною і вимогливою. Серед спогадів художниці є таке висловлювання: «Роками вона демонструвала мені свою зневагу. Як же я гнівалася на неї за те, що вона не любила мене так, як я її». Та, менше з тим, Марі називала їхні стосунки гармонійними.

Мовчазна мати, Мелані-Полін, була паризькою кравчинею й свої дні проводила за роботою, в тиші, яку порушувало лише шурхіт тканин.

Читайте також: Галантна доба. Чим вас зачарує «Свято у Сен-Клу» Жана-Оноре Фраґонара

Читання й співання задушевних вуличних пісень «на два су», пише Бертран Мейер-Стаблі у своїй книжці «Марі Лорансен», були улюбленими заняттями Мелані-Полін. Подобалося це й Марі. Найбільше дівчинку захоплювали історії фавориток і куртизанок. «Я відкрила собі королев і героїнь Франції. Лише вони мені й були цікавими. Я розшукувала їхні портрети, а звучання їхніх імен з титулами земель, котрими вони володіли, були насолодою для моїх вух».

«Коли б Марі не вирішила стати художницею, вона могла би бути поетом. Вона й була ним, не надаючи цьому великого значення», – пише у своїй книжці «Марі Лорансен» Флора Грульт, хрещениця художниці й донька її близької подруги.

Батько Марі, забезпечений чоловік, улаштував її до жіночого ліцею Ламартін, що мав добру репутацію у паризької буржуазії. «Я завжди була останньою за успішністю в класі, – згадує Лорансен. – Мені було нудно – шкільні предмети не дозволяли мріяти. Кращою я була лише з географії та шиття. Поруч с моїм ліжком досі лежить атлас. Я любила роздивлятися карти різних країн і уявляти, як я мандрую туди, куди в реальному житті ніколи не потраплю».

Під час шкільних екскурсій до Лувру Марі відкрила для себе картини класиків. «Нашими улюбленцями були Гирландайо і Боттічеллі», – згадувала Марі. Ліцеїстки копіювали знамениті мистецькі твори: «Ми без кінця змальовували портрет мадам Віже-Лебрен з донькою», – згадувала Лорансен.

Ще одне відкриття маленької Марі – чуттєва привабливість жіночого тіла. Інколи за дівчинкою доглядала мадам Фурно, жінка немолода, але дуже красива.

Перед прогулянкою вона зазвичай перевдягалася за ширмою, і Марі могла бачити її оголені груди. «Ніщо більше у моєму житті не вражало мене так, як це видовище», – згадувала Лорансен.

Коли мадам Фурно в’язала, Марі любила гратися з її волоссям, розплітати й розчісувати їх, заплітати знову, поки не вкладала коси довкруж голови короною, вплітала стрічки і квіти. Чи не так Лорансен буде прикрашати своїх ефемерних мовчазних красунь?

Читайте також: Ніжні зв’язки Марі Лорансен (II)