Античний модернізм. Портрети римського Єгипту, що приголомшують

Департамент мистецтва Давнього Єгипту в Луврі такий грандіозний, що поза увагою відвідувача може залишитися чимало експонатів. Але ж тільки не ці дивовижні образи. Не в силах встояти перед магнетичними поглядами з портретів незнайомців, я вирушила назустріч з чудесним відкриттям.

В їхніх очах – світло вічного життя», – Андре Мальро

Багато що у цих зображеннях нагадувало про візантійські ікони: величезні мигдалевидні чорні очі, густі брови, тонкі прямі носи, драпірування тунік і складки накинутих на плечі плащів. І все ж вони були не по-християнські реалістичними й чуттєвими. У поглядах не читалось ані печалі, ані відстороненості. Земна краса цих людей, їхні густі вії, повні губи, легкий рум’янець, вишукано вкладене волосся й численні коштовності давали зрозуміти, що художники не прагнули зображати ані святих, ані мучеників.

Манера написання примусила мене згадати й твори модерністів. Безумна думка? Не настільки, як може здаватися. Ці портрети, як я дізналася під час мого «розслідування», й насправді часто називають «античними модерністськими картинами». Скажімо, Анрі Матісс (другий знизу  – “Портрет Сари Стайн” (1916)) говорив, що його натхнення прийшло зі Сходу, маючи на увазі не лише мистецтво ісламу, але й візантійські ікони, і романо-єгипетські портрети.

Короткі музейні описи додали ясності. II–III століття нашої ери. Єгипет – римська провінція. Переді мною – «звичайні» люди, чий достаток дозволив заплатити живописцю. А це їхні поховальні портрети.

Якщо хочеш зробити щось серйозне, рано чи пізно прийдеться говорити про смерть», – Мішель Уельбек
НОВИНИ ЩОСУБОТИ


НОВОСТИ ПО СУББОТАМ

 

Узагалі-то, в музеях швидко звикаєш до ідеї невідворотності кінця. Та все ж у правдивих портретах завжди відчувається присутність вічності. Ті, що дивляться на тебе, – живі й мешкають у якійсь чарівній країні. Вони перемудрили смерть, а їхні портрети – фотографії на перепустках у вічність. То чим саме вражають єгипетські портрети? Спробуємо розібратися.

Відомо, що давні греки не прагнули відтворювати індивідуальні риси людини, віддаючи перевагу певним ідеалізованим образам. У часи Олександра Македонського досягнення окремої особи стають важливими – і, як наслідок, зображення набувають усе більшої подібності до «оригіналу». Римляни ж вважали, що людина варта того, аби бути зображеною tale quale (такою, як є).

Далі дозволю собі розмістити енциклопедичну довідку сайту Академік:

Одним із коренів подібного реалізму стала техніка виконання: римський портрет розвивався з посмертних масок, які знімали з померлих і зберігали біля домашнього вівтаря (lararium) разом з фігурками лар і пенатів. Їх виготовляли з воску і називали imagines. У разі смерті представника роду маски предків несли у погребальній процесії, аби підкреслити древність аристократичного роду. 

Окрім воскових масок в лараріумі зберігались бронзові, мармурові і теракотові бюсти предків. Маски-зліпки робили безпосередньо з облич померлих і потім обробляли з метою надання їм більшої подібності до оригіналу. Таким чином, римські майстри вивчили особливості мускулатури людського обличчя та його міміки, й надалі це мало прекрасні результати вже за звичайного позування.

Та повернімося до Єгипту. З моменту проголошення Олександра Македонського фараоном у 332 році до н.е. і протягом наступних 300 років царювання династії Птолемеїв Єгипет перебував під впливом елліністичної культури. 30 року до н.е., після поразки Марка Антонія й смерті Клеопатри, Єгипетське царство стає провінцією Римської імперії.

Романо-єгипетські портрети, що зберігаються сьогодні у музеях по всьому світі, – приклад змішування трьох культур. У I–III століттях н.е. на берегах Нілу як і раніше муміфікували померлих, але тепер домовини й саркофаги доповнювали реалістичними зображеннями. Найбільш цікавими мені здалися портрети на погребальних коконах. Про них і піде мова.

Їх або малювали на самому льоні, у зліплені шари котрого загортали мумії, або на дерев’яних табличках, що прикріплювали до кокону. Часто такі портрети називають «фаюмськими» за назвою місця першої знахідки – Фаюмської оази поблизу Каїра. Однак потрібно розуміти, що це загальний термін. Подібні портрети були виявлені й в інших місцях, наприклад, в Антинополісі, Мемфісі й Ель-Хібесі.

Позаяк художники нам невідомі, ми можемо відповісти лише на технічні запитання. Як само були намальовані ці образи? Які фарби та інструменти використовувались? Дізнаємося більше на прикладі трьох портретів із колекції Лувру.

АММОНІОС

Портрет цього красеня із золотим кубком Діоніса в одній руці й гірляндою Осіріса в другій, виконаний в енкаустичній техніці. Це означає, що художник для створення фарби зв’язував пігменти гарячим воском. Енкаустика, що з’явилася у Давній Греції, пізніше буде використовуватися й для написання ранньохристиянських ікон.

Розмиті мазки фону, волосся й корпусу говорять про те, що майстер наносив фарбу за допомогою пензлів та розтушовок, а рельєф шиї й обличчя створював, користуючись маленьким мастихіном.

НЕВІДОМА КРАСУНЯ

Молода дівчина на цьому портреті намальована на вибіленій поверхні дошки з липи. Оскільки речовиною для зв’язування пігментів фарб була вода, малюнок вийшов гладеньким і добре проробленим.

Комбінацію кольорів цього зображення я вважаю особливо вишуканою. Для отримання бежевого відтінку фону художник змішав вохру й білий. Опуклість носу й підборіддя змалював, обравши біло-рожеві тони. Тіні й світло відтворив перлистими і світло-коричневими, а вустам надав рожево-коралового відтінку. Шаль на плечах, як з’ясувалося під час ретельного вивчення, від початку була не сірого, а фіолетового кольору.

«ЄВРОПЕЙКА»

Цей знаменитий портрет красуні з перлинними сережками виконаний у техніці енкаустики. На кедрову дошку художник спочатку наніс чорний грунт, помітний у декотрих місцях поруч із сірим фоном. Для зображення шкіри й волосся майстер використав тонкі пензлі, а для фону й одягу – грубіші. Не обійшлося й без «жорстких» інструментів: брови художник «вигравіював», зняв шар фарби, аби проявити грунтовку.

А от і справжня розкіш! Фіолетова туніка й жовта накидка зверху покриті тонкими пластинами золота. Рентгенівський знімок показав, що під золотом схований малюнок перлинного кольє. Моя улюблена деталь – білі полиски й рожеві тіні на обличчі.

Цікаво, що всі три портрети виконані без попередніх ескізів.

Зберегти своє ім’я після смерті – турбота кожного єгиптянина, оскільки бути забутим означає канути назавжди у небуття», – Марі-Франс Обер і Роберта Кортопассі, каталог «Портрети римського Єгипту», 1998 рік

Вважають, що свої поховальні портрети єгиптяни замовляли ще за життя. Які думки виникали у них, поки вони позували художнику? Чи уявляли себе перед судом Анубіса й Осириса? Чи були певні, що знайдуть безсмертя? У потойбічному світі єгиптянам важливо було мати не лише обличчя, але й ім’я. З цієї причини ім’я наносили на покривала, портрети або на прикріплених до мумій дерев’яних табличках.

Мушу визнати, я частий гість залу з фаюмськими портретами. І кожного разу довго придивляюся до деталей, уважно розглядаю кожну шпаринку, немовби поміж мазками фарби зможу відшукати відповідь на запитання про безсмертя, що крає серце людству…

От я зустрічаюся поглядом з красенем Аммоніосом і читаю в його очах: «Невже я смертний? Але чому… я?» «А я? Чому я?» – дивується «Європейка». «Тому що… і я», – виривається в мене. Я дивлюся на них винувато – вони, напевне, дивуються, чим же людство займалося 2000 років, якщо так нічого й не дізналося про головне. А в мене до них своє запитання. «Ну, як там, друзі?» – із надією цікавлюсь я. У тиші два тисячоліття постають поміж нами як стіна.

Я підхожу до кокону юної Едемоніс. На місці, де мав би бути живіт, як на шкільній парті, хтось написав прощальне побажання грецькою: «Удачі, Едемоніс!» Як влучно сказано. Трохи везіння нам там не завадить!

Про фаюмські портрети у Луврі можна узнати більше у книгах “Портрети римського Єгипту” та “Посмертні портрети римського Єгипту”, інформація з яких використувана у цій статті.

Наталя Гузенко / Наталья Гузенко
natalya@amuse-a-muse.com